Встановлені біографії медичного персоналу Ігренської психіатричної лікарні за матеріалами архівно-кримінальних справ
Брандт Марія Іванівна – лікарка
Народилася 1902 р. у селищі Воронцовка Дніпропетровського району (зараз територія м. Дніпро) у родині ливарника. У 1914 р. вступила до ІІ – ї Катеринославської гімназії, яку закінчила у 1920 р. У 1922 р. вступила до школи помічників лікарів, через три роки пішла на роботу до Одинківського тубдиспансеру, а звідти до Кодацького тубдиспансеру де працювала до 1931 р. Того ж року вступила на навчання до Дніпропетровського медичного інституту. Паралельно працювала медсестрою Дніпропетровської міжрайонної лікарні. Після закінчення Дніпропетровського медичного інституту у 1936 р. була направлена завідуючою поліклінікою до с. Просяне Дніпропетровської області. Із1938 р. переведена на посаду лікаря поліклініки у Синельникове Дніпропетровської області . Із 1939 по 1940 рр. завідувала лікарнею у с. Одинківка, а із 1940 р. працювала у соматичному відділені та фізкабінеті Ігренської психіатричної лікарні. За її словами у жовтні 1941 р. до її дому прийшла санітарка і повідомила, що директор лікарні В. В. Гончаров викликає її на нараду. Запізнившись, вона спочатку не зрозуміла про що йде мова і чому присутні німці. Через декілька днів за розпорядженням завідуючого соматичним відділом А. І. Герваловим отримала у аптеці ліки і розпочали робити ін’єкції хворим, які були зібрані у одній палаті. Решту хворих перевели до інших відділень, де за припущенням М. І. Брандт смертельні ін’єкції їм вводив лікар М. С. Зайцев. У ході слідства вона відкидала звинувачення у тому, що особисто робила ін’єкції хворим. Про те згодом «зізналася» у тому, що особисто робила їх у чоловічому відділені: «Завідувач відділенням В. А. Гончарук наказав мені умертвити одного хворого єврея за національністю». У лікарні продовжувала працювати до жовтеня 1942 р. і була звільнена за скороченнм штатів. Після цього повернулася до дому і рік працювала лікарем у першій міській лікарні на Вороновці. У 1945 р. була засуджена разом із завідувачем соматичного відділення А. І. Герваловим. У заключному слові на суді вона сказала: «Я свою вину визнаю та сильно розкаююсь, я все життя сумлінно трудилася для радянської Батьківщини. Прохаю суд поблажливо віднестися до мене». Суд виніс найвищу міру покарання – розстріл.
Гервалов Андрій Іванович – лікар
Народився 1898 р. у с. Преслав Коларівського району. У 1913 р. закінчив Преславське шестикласне училище, а 1915 р. вступив до Харківської ветеренарно-фельшерської школи, яку закінчив 1918 р. Після чого працював за спеціальністю у м. Маріуполь. У 1922 р. вступив до Харківського ветеринарного інституту, після його закінчення – 1926 р. направлений на роботу до Павлоградського округу, а звідти перейшов працювати ветеринарним лікарем на станцію Іларіоново. У 1930 р. переїхав працювати до радгоспу Ігрень де і оселився. Паралельно вступив на навчання до Дніпропетровського медичного інституту – вечірнє відділення. Після його закінчення у 1936 р. направлений на роботу лікарем – терапевтом у соматичне відділення до Ігренської психіатричної лікарні. Із 1937 р. почав викладати у Ігренській медично-сестринській школі, згодом став завідувачем навчальною частиною. З початком війни та мобілізації до лав Червоної армії декілька разів отримував відстрочку через свою педагогічну роботу. У серпні 1941 р. через бомбардування приміщення медичної-сестринської школи було знищено. Єдиним місцем роботи А. І. Гервалова залишилася психіатрична лікарня. Із початком масової евакуації була евакуйована завідувачка соматичного відділення Желіхова М. І. – дружина головного лікаря Зеленчука, а Гервалова було назначено завідуючим відділенням. Дружина Гервалова Ганна Андріївна теж працювала на території Ігренської психіатричної лікарні у районній поліклініці на посаді лікаря-лаборанта. У серпні 1942 р. був звільнений із посади, так як заповнив німецький реєстраційний листок. Поміж медичного персоналу ходили чутки що ті із лікарів які заповнять ці листки будуть відправлені на роботу до Німеччини. Але Гервалов був направлений на роботу до Нижньо-Дніпровського залізничного вузла, де виконував чорну роботу. Звідти направлений на роботу до Синельникіської поліклініки де працював лікарем терапевтом до вересня 1943 р. У серпні 1943 р. потягом відправився із ст. Синельникове до ст. Ігрень, але по дорозі жодного чоловіка на зупинці не випустили із вагона, усіх відправили до Дніпропетровська. Звідти у товарному вагоні їх відправили на захід у глиб окупованих територій. На станції Первомайськ Кіровоградської області після фільтрації його направили до громадян болгарської національності яких готували відправити у Болгарію. Група складалася з 163 осіб. 22 січня 1944 р. вони прибули у м. Добрич (Болгарія) із відти направили працювати за спеціальністю в одне із сіл Варненської області. Після вступу Червоної армії на територію Болгарії у пресі почали з’являтися оголошення болгарською та російською мовами про те, що хто якимось чином потрапив до Болгарії із СРСР після 22 червня 1941 р. з відкрита реєстрація для повернення на Батьківщину. Лікар відразу ж звернувся до комісії з питань повернення радянських громадян. У заяві указав, що був відправлений до Болгарії нацистами насильно і бажав би повернутися на Батьківщину. У результаті у грудні 1944 р. відправлений до СРСР, а у січні 1945 р. повернувся на станцію Ігрень, отримав паспорт та влаштувався працювати лікарем до верхівцевської амбулаторії, а 8 березня 1945 р. заарештований. На судовому процесі, що відбувався у закритому порядку 8 червня 1945 р. визнав себе винним у знищенні хворих. Разом із А. І. Герваловим на лаві підсудних була і лікарка М. І. Брандт. Яка на суді псвідчила: «На третій день після наради (А.В. –у Гончарова) я отримала в аптеці морфій із стрихніном і принесла Гервалову, ми розпочали труїти тяжкохворих, я носила баночку з морфієм, а Гервалов робив ін’єкції усім 25-ти особам. Від морфію хворі не померли … потім лікар Гервалов робив ін’єкції стрихніну і хворі померли.». У своєму заключному слові А. І. Гервалов сказав наступне: «Я глибоко усвідомлюю свою помилку … прошу винести мені меншу міру покарання». Суд визнав А. І. Гервалова винним і засудив до смертної кари.
Гончаров В’ячеслав Васильович – директор психіатричної лікарні
Народився 1871 р. у родині сільського священика с. Білоцерківка Олександрівського повіту Катеринославської губернії. У 1903 р. закінчив медичний факультет Дерптського університету, отримавши фах лікаря-гінеколога. Після здобуття освіти повернувся на Катеринославщину і працював у лікарні Катериненської залізниці. Гончаров разом з іншими лікарями був активним учасником фізкультурного руху «Сокіл», де займав посаду секретаря правління.
Крім фізичної культури Гончаров мав ще одне хобі – садівництво. Для цього у 1909 р. придбав невеликий маєток неподалік Катеринослава у с. Іларіоново. Паралельно із сільським господарством продовжував і лікарську практику.
Із початком Першої світової війни у хірургічній лікарні де працював Гончаров, було видано наказ збирати перев’язувальні матеріали, зокрема вату. Саме тоді він вирішив зробити гігроскопічну вату із опушки ластівня і почав його культивувати. У 1922–1923 рр. у лабораторії Медсанупру він отримав із ластівня гігроскопічну вату. Але час минув і на той час гостра потреба у ваті зникла і його винахід залишився непоміченим. У 1920- х рр. усі свої зусилля направив на отримання рослинного каучуку, але знову запізнився з результатами, так як каучук почали виробляти синтетичним способом.
У 1929 р. сільська рада визнала лікаря куркулем і коли у 1929 р. із села почали виселяти куркулів, на зборах неодноразово звучали заклики місцевої бідноти виселити і Гончарова. У 1932 р. лікаря заарештували, звинувативши у контрреволюційно-шпигунській діяльності. У в’язниці протримали один рік і півтора місяця, але через брак доказів випустили. У 1938 р. його знову заарештували за звинуваченням «участь у контрреволюційній шкідницькій організації».
За вироком суду лікаря засуджено на 4 роки позбавлення волі. В. В. Гончаров подав касаційну скаргу і у результаті повторного судового процесу В. В. Гончарова визнали незаконно засудженим і 25 листопада 1939 р. звільнили із зали суду.
Після звільнення влаштувався на роботу лікарем-терапевтом до Ігренської психіатричної лікарні. Із початком війни постало питання про евакуацію лікарні. Сам В. В. Гончаров на допиті від 17 жовтня 1943 р. говорить так: «Мене викликав до себе директор Зеленчук разом з усім персоналом і повідомив про евакуацію, персонал відмовився, вважаючи це неможливим і громіздким заходом». Оскільки директор лікарні пішов на фронт, то замість себе на цю посаду він призначив В. В. Гончарова. У жовтні 1941 р. до лікарні прибули представники гестапо і повідомили В. В. Гончарову, що варто залишити лише 100 хворих, а інших потрібно умертвити медичним способом. Із показань лікаря бачимо, що він відмовився виконувати цей наказ, але одержав відповідь, що йому нічого не доведеться робити – усе будуть виконувати інші лікарі.
Директор особистої участі у вбивстві хворих не брав. Але за час його перебування на посаді у лікарні було знищено понад тисячу пацієнтів.
За свідченням В. В. Гончарова, його лояльне ставлення до євреїв було причиною звільнено із посади у серпні 1942 р. Після звільнення повернувся до своєї родини у с. Іларіонове, де і мешкав до арешту в 1943 р.
Як керівник Ігренської лікарні став головним підозрюваним під час слідства. На допитах наголошував: «Зрадником Батьківщини я себе не вважаю. Тому що хворих особисто не умертвляв, а довів до лікарів розпорядження гестапо. Я вважаю, що оголошення наказу не є його виконання».
Директору лікарні було присуджено вищу міру покарання – розстріл. Одразу ж після суду вирок було приведено у дію.
Максюта Олена Дмитрівна – начмед
Народилася у 1908 р. у м. Камянське у родині робітника, у 1938 р. закінчила Дніпропетровський медичний інститут за спеціальністю лікар-терапевт, зразу ж після закінчення навчання працювала на посаді лікаря Ігренської психіатричної лікарні. Перед приближенням фронту райздраввідділ планував евакуювати хворих у глиб країни, але через відсутність транспорту це стало неможливо. Відтак Олена Дмитрівна залишилася працювати лікарем.
Із початком окупації відбулися зміни у особистому житті, вона познайомилася з молодим лікарем-хірургом М. С. Зайцевим і швидко одружилися.
На початку жовтня 1941 р. на нараді лікарів директор В.В Гончаров повідомив, що хворі заважають німцям і тому треба частину виписати, а частину отруїти, додавши, що у лікарні є морфій. Лікарі виказали своє невдоволення і протест цим планам і частина написала заяви на звільнення. З поміж тих хто написав ці заяви була і Максюта. Але вони були повернуті і директор Гончаров повідомив, що той хто відмовиться виконувати накази гестапо буде розстріляний.
За відбір хворих для знищення відповідав професор Д. Б. Франк, а задача Максюти зводилася до контролю отруєння хворих, також до її обов’язків входило видавати морфій.
Під час слідства визнала себе винною у тому, що перебуваючи на нараді лікарів з питання знищення хворих, як завідувачка медичною частиною давала розпорядження знищувати хворих медичним шляхом. «Визнаю себе винною у тому, що відповідно до наказів В.В. Гончарова я вимагала від завідувачів відділеннями знищувати хворих». Суд виніс вищу міру покарання.
Науменко Уляна Іванівна – старша медсестра
Народилася 1896 р., медсестра. Із початком наступу німецьких військ виконувала санітарну роботу в полях – збирала поранених радянських солдат та доглядала за ними. На слідстві визнавала себе винною у тому, що разом з лікаркою Норейко зробили ін’єкції морфію 7 – ми особам, четверо з яких померли. Поряд з тим зазначила, що коли вона робила ін’єкції, то не знала, що саме вводить хворим. Коли ж наступного дня від лікарки Норейко дізналася, що це були смертельні дози морфію, то відмовилася виконувати цю роботу у подальшому. На слідстві повідомила, що помічала факт масової смертності серед хворих після прийому їжі і припускала, що їжа була отруєною. Самим головним винуватцем знищення пацієнтів вважала Максюту, так як та вимагала від лікарів, щоб ті знищували хворих. Лікарів теж вважала винними, а от середній медичний персонал із її погляду став заручником обставин і змушений був виконувати накази лікарів «цим мимоволі зрадивши Батьківщину». Вироком суду: заслання на каторжні роботи строком на 15 р. із позбавленням громадянських прав строком на 5 – ть років і конфіскацію майна.
У 1955 р. за протестом поданим військовим прокурором Київського військового округу вирок стосовно У. І. Науменко визнати неправомірним і змінити строк покарання до 10 років, без позбавлення в громадянських правах. Приводом до змінення вироку стала її патріотична діяльність на початку окупації (рятування радянських солдат), відсутність умислу у зраді Батьківщині і відмову від введення ін’єкцій пацієнтам після того, як стало відомо про те які препарати їм вводять, і які для них наслідки це мало. Відповідно до цієї постанови її повинні негайно звільнити, так як передбачений новим вироком строк вона відбула. Але втілити в життя постанову не вдалося, так як 1.9.1954 р. Уляна Іванівна Науменко померла у таборі Озерний Ворошиловградської області.
Норейко Марія Іванівна – лікарка
Народилася 1907 р. у м. Катеринослав, у родині службовця. Отримала вищу медичну освіту. Під час окупації німцями Дніпропетровської області мешкала на станції Ігрень, селище Карла Маркса. Працювала завідуючою 4 жіночим відділенням Ігренської психіатричної лікарні. Із осені 1941 р. була переведена працювати у гінекологічний кабінет. За матеріалами слідства приймала участь у знищенні психічно-хворих та долучала до цього медичний персонал лікарні: старшу медсестру Науменко Ю. І. та медсестру Яценко А. Г. Влітку 1942 р. була звільнена у зв’язку зі зменшенням штату співробітників. Пішла працювати у жіночу дорожню амбулаторію м. Павлограда. Після звільнення міста виїхала із Дніпропетровської області та мешкала у селищі Кагановича, Тульської області. На слідстві мотивувала цей переїзд страхом відповідальності за знищення хворих. У вересні 1944 року була арештована та притягнута до кримінальної відповідальності. На слідстві визнала себе винною у тому, що отруїла 28 хворих, 11 хворим було введено морфій, а 17 хворим – стрихнін. Вирок – вища міра покарання.
Письмена Ольга Федорівна – лікарка
1910 р. н. с. Білопілля Сумської області із родині робітника. У 1937 р. закінчила Дніпропетровський медичний інститут, до 1939 р. працювала лікарем в Ігренській психіатричній лікарні. Із 1939 по 1940 р. працювала в одному з санаторіїв м. Феодосії, а із 1940 по 1941 р. у другій Московській заміській лікарні. Влітку 1941 р. її син із матір’ю відправилися на канікули в Ігрень, а в кінці серпня лікарка відправилася за ними, але повернутися назад їм так і не вдалося. Із вересня 1941р. по лютий 1943 р. працювала в Ігренській психіатричній лікарні обхідним лікарем при амбулаторії, а потім у поліклініці м. Новомосковська. У вересні 1943 р. відправлена на роботу до Німеччини, де працювала на фабриці чорно робочою. Після звільнення союзними військами у березні 1945 р. працювала лікарем у таборі репатрійованих м. Весбаден. Після повернення на Батьківщину у вересні 1945 р. зразу ж заарештована. За показами медсестри Кіріченко Письмена особисто робила хворим ін’єкції.
Такі ж покази давала і засуджена до смертної кари лікар Норейко М.І.. На слідстві Письмена покази свідків назвала неправдивими і зазначила, що коли почула про розпорядження знищувати пацієнтів пішла у відпустку на місяць. Решта свідків і сама підслідна доводили, що у відділені «Будиночки» та «Жировники» де остання була завідуючою знищення хворих не відбувалося, так як там були працездатні хворі.
Дивлячись на те, що свідчення тих осіб, які говорили про участь Письменної у знищенні хворих не можна перевірити (вони мертві), а інші свідки відкидали її участь у цьому злочині справа не була доведена до суду, а підозрювана була звільнена.
Рушковська Тамара Едуардівна – лікарка
Народилася 1912 р. у м. Катеринослав. 1 липня 1941 р. після закінчення Дніпропетровського медичного інституту направлена на роботу до Ігренської психіатричної лікарні.
На слідстві Т.Р. Рушковська показала, що особисто зробила ін’єкції 15 – ти пацієнтам від чого 8 осіб померли протягом тижня. Не витримавши тих жахів, що відбувалися у лікарні 28 листопада 1941 р. самовільно кинула місце роботи і влаштувалася на роботу до 2- ї Амур Нижньо-Дніпровської лікарні м. Дніпропетровська де пропрацювала до кінця червня 1942 р. Потім за наказом німецької влади разом з іншими лікарями була відправлена на роботу до Німеччини. У червні 1942 р. прибули до м. Єна земля Тюрингія. Згодом відправили на роботу до м. Еберевальде у табір радянських робітників, згодом переведена на роботу до табору остарбайтерів у с. Дрец провінція Нойштадт там працювала до квітня 1954 р. На початку жовтня 1945 р. повернулася до
Дніпропетровська де зразу ж була заарештована. На суді 20 грудня 1945 р. Рушковська визнала себе винною, а в заключному слові сказала наступне: «Я прошу примінити до мене вищу міру покарання, так як іншого я не заслуговую». Підсудну засудили до вищої міри покарання – розстріл.
Серебрянська Анфіса Василівна – медсестра
Народилася 1905 р. у родині залізничного службовця, у 1913 р. батько помер і мати залишилася сама із чотирма дітьми. Для того, щоб заробляти на життя у 1920 р. Анфіса працювала продавцем продовольчих товарів, а ввечері відвідувала школу медичних сестер, яку закінчила у кінці 1920 р., після чого була направлена для роботи у с. Перещепине Новомосковського району Катеринославської губернії. Із 1925 р. працювала у Ігренській психіатричній лікарні.
У роки окупації працювала старшою медичною сестрою в І- му робочому чоловічому відділені Ігренської лікарні. У жовтні 1941 р. лікар Лапінський Олександ Олексійович повідомив їй, що на засіданні у директора лікарні В.В. Гончарова прийняли рішення знищувати медичним шляхом психічно хворих. Лапінський сказав Серебрянській: «Ми цього не зможемо зробити. Ми з Вами не вбивці» і прийняли рішення зробити хворим ін’єкції з дистильованої води. Від чого ті не мали жодної шкоди. Зразу після цих подій лікар О.О. Лапінський покинув лікарню і поїхав до Дніпропетровська.
Так, як пацієнти їхнього відділення були працездатні і розуміли, що відбувається довкола, керівництвом було прийнято рішення труїти групами по 5-6 осіб. Їх водили в слабке відділенні і робили там ін’єкції від яких вони помирали.
На слідстві проходила як свідок. Стверджувала, що особисто хворих не умертвляла, так, як ін’єкції їм робили у відділені для слабких. Хоча свідки стверджували, що вона особисто робила ін’єкції хворим.
Сугаренко Федосія Василівна – медсестра
Народилася 1911 р. у с. Петровське, Старокременчуцького району, Сталінської області, із дитинства залишилася сиротою і виховувалася то у родині старшого брата у м. Маріуполь, то у сестри, що проживала у с. Петровське. Трудову діяльність розпочала 1929 р. у колгоспі «Нове життя», працювала помічницею майстра масляної справи. У 1930 р. переїхала до м. Сталіно, де працювала чорно робочою на будівництві, а потім чорно робочою на військовому заводі ім. «Коваля». Причини свого переїзду до Ігрені пояснювала наступним чином: «Через те, що моя сестра перебувала на лікуванні у Ігренській лікарні я переїхала сюди і влаштувалася на роботу в лікарню санітаркою, щоб проживати на території лікарні. У 1935 р. розпочала свою освіту у школі для дорослих, яку відвідувала без відриву від виробництва». Після закінчення школи у 1939 р. вступила навчатися у школу медсестер на станції Ігрень, яку закінчила у 1941 р. Після навчання була направлена на посаду медичної сестри до психічної лікарні. Із наближенням фронту керівництво лікарні дало їй наказ підготуватися до евакуації, але евакуації так і не відбулося, тому продовжувала працювати до кінця жовтня 1941 р., потім була звільнена за скороченнм штатів. Дороблюючи у лікарні останні дні, від іншої медичної сестри, Яценко А. дізналася про те, що у лікарні почали знищувати хворих медичним шляхом. А. Яценко сказала, що у їхньому відділені немає жодного хворого – всі знищені і запросила Федосію Василівну подивитися на те, що коїться у її відділені. Прийшовши туди їм відкрилася жахаюча картина. У палаті лежало 60 пацієнтів, хворі знаходилися на підлозі, на ліжках, більшість з них були мертвими. Ті ж хто ще був живий крутилися від бою і просили про смерть, інші благали врятувати їх. Федосія Василівна зробила висновок, що їх отруїли стрихніном. А. Яценко попередила, що про побачене неможна нікому говорити. Через тиждень після цієї події у час нічного чергування до неї у збудженому стані прибігла медична сестра Дудник А. і сказала, що не може знаходитися у своєму відділені, адже там хворі чоловіки б’ють шибки та ламають двері. До ранку Дудник А. не повернулася до свого відділення і навіть вранці побоялася туди повертатися. Коли ж Ф. В. Сугаренко пішла у її відділення, то побачила, що із двадцяти хворих більшість лежали мертвими, інші були вже на пів живими. Живі просили їх добити, частина просила порятунку. Із її показів видно, що перші трупи хворих вивозили лише вночі, а коли померлих стала велика кількість, то вивозили і в день. Від місцевого населення усе це трималося у таємниці, медичні співробітники були попереджені адміністрацією лікарні, що за розголошення того, що відбувається у лікарні місцевим жителям винуватцю загрожує розстріл. В середовищі медичних сестер ніхто не обговорював процес евтаназії, мова велась лише про сам факт отруєння, а хто і як це робив залишалося за межами розмови.
Залишившись без роботи виживала за рахунок того, що вимінювала свій одяг на їжу по сусідніх селах. У серпні 1942 р. одяг який закінчився і жити стало сутужно, тоді вона звернулася до директора колонії В. В. Гончарова із проханням прийняти її на роботу. Той відгукнувся і прийняв її у якості медичної сестри третього чоловічого відділення. На той момент там було 40 пацієнтів, 17 із яких померли від недостатнього харчування. У 1942 р. під час одного із її чергувань до неї у кабінет прийшов завідувач відділенням Гончарук В. А., який дав розпорядження підготувати ін’єкції вказавши при цьому на нашатирний спирт, що стояв у шафі. Хворим у вену руки треба було ввести 10-15 гр. Коли лікар вийшов, з її слів, вона влила у нашатир фізіологічний розчин. За допомогою санітарки, та під наглядом лікаря ввела розчин трьом хворим.
У листопаді місяці 1942 р. директором лікарні Денисенком Іваном Прохоровичем була переведена медичною сестрою у дитяче дифтеритне відділення, а потім у інфекційне, де працювала до звільнення Червоною армією.
На судовому процесі свою вину відкидала. Не дивлячись на те, що частина свідків не підтверджували факт її участі у знищенні хворих суд виніс вирок 15 років каторжних робіт, позбавлення громадянських прав строком на 5 – ть років і конфіскацію майна. Підсудна була відправлена відбувати покарання до Тайшетттабу МВС. Це був виправно-трудовий табір у містечку Тайшет Іркутської області де в’язні в основному займалися будівництвом залізниці Тайшет – Братськ та дерево заготівлею.
У 1955 р. за протестом поданим військовим прокурором Київського військового округу Ф. В. Сугаренко була визнана такою, що засуджена незаконно. Причиною такого висновку став факт невизнання підсудною себе винною, покази свідків, які стверджували, що вона не знищувала хворих та покази директора лікарні В. В. Гончарова який показував, що для знищення хворих середній медичний персонал не залучався.
Давид Борисович Франк – лікар
Народився 1968 р. у м. Ковно (Каунас). У Ризі закінчив гімназію, після чого, до 1898 р. навчався на медичному факультеті Юр’ївського університету.
Після закінчення університету у Варшавському університеті став ординантом при кафедрі нервових та душевних хвороб, а потім – ординатором у клініці душевно хворих у Бурашеві Тверської губернії. Після переїхав до Москви, де рік працював у клініці нервових хвороб. Із 1900 р. працював за межами Російської імперії: Берлін у професора Германа Оппенгейма, Мануїла Менделя, який у Панкові біля Берліна відкрив клініку для психічно хворих. Також працював у відомих лікарів психіатрів у Парижі, Гейдельберзі.
Повернувшись на Батьківщину, продовжував дослідницьку роботу, але із початком російсько-японської війни був змушений її припинити, у 1904 р. був відряджений до Середньої Азії, а звідти – для завідування лікарняним пунктом в м. Біржанде, де працював до 1907 р. Після цієї війни деякий час мешкав у Ялті, звідки його запросили до Риги завідувати лікарнею для нервово та душевно хворих.
У 1915 р. його направляють на роботу до евакшпиталя для душевно хворих у Петрограді. У 1916–1917 рр. стає ординатором Київського військового шпиталю. Після демобілізації переїхав до Ялти, а з встановленням радянської влади повертається до України, деякий час мешкає і працює в столиці – Харкові. Перебуваючи у столиці працює на посаді завідувача секції губернського відділу охорони здоров’я і головним лікарем 28-ї Радянської психіатричної лікарні.
Із 1921 р. починається його викладацька кар’єра: цього року Давид Борисович був обраний на кафедру кримінальної психології Харківського інституту народної освіти. Того ж 1921 р. обраний на кафедру психології Катеринославського медичного інститут, яку згодом і очолив. А з 1925 по 1935 рр. очолював кафедру психіатрії.
Паралельно із медичним інститутом у 1923-1925 рр. викладав психологію у Катеринославському ІНО. У 1923 р. організував у Дніпропетровську інфізм (інститут фізичних методів лікування), де працював старшим лікарем, а з 1925 р. – консультантом. На базі інфізму проводив заняття з студентами медінституту. Очолював наукове медичне товариство міста, писав науково-популярні статті до місцевої періодичної преси, читав публічні лекції.
У 1930-х рр. Д. Б. Франк починає працювати у Ігренській психіатричній лікарні. З початком радянсько-німецької війни Борису Давидовичу було 72 роки.
Восени 1941 р. лікар був заарештований, як єврей. У зв’язку з цим В. В. Гончаров відправився у Гестапо з проханням, щоб його та інших співробітників лікарні звільнили. Його прохання було виконано.
За показами О. Максюти на початковому етапі одним з відповідальних за знищення був Д. Б. Франк: «професор по національності був єврей, цим самим він рятував собі життя». З її показів виходить, що перші хвилі знищення хворих організовував професор: «….професор Франк, в свою чергу, пройшов по відділенням і визначив осіб, що підлягали отруєнню у першу чергу, вказав на тих хворих начальникам відділень. Як мені відомо, у першу чергу, для умертвіння професор Франк обрав євреїв та слабко (А.В. мабуть описка і малося на увазі «сильно») хворих».
Згодом самого професора разом з іншими співробітниками лікарні єврейської національності розстріляли.
Яценко Анастасія Георгіївна – медсестра
Народилася 1908 р. у с. Лозоватка Катеринославської губернії. У 1920 р., після смерті батька, була вимушена йти домробітницею на ст. Ігрень, на цій роботі була до 1926 р. Того ж 1926 р. поступила працювати до Ігренської психіатричної лікарні у якості прачки . Потім була переведена до 18 павільйону лікарні у якості санітарки. З 1939 р. навчалася у Ігренському медичному технікумі. Із березні 1941 р. медична сестра Ігренської лікарні. І працювала у 4- му жіночому відділенні. На допитах відзначала, що з загальної евакуації лікарні не відбулося, а індивідуально евакуйовуватися не дозволили.
Стверджувала, що починаючи із моменту окупації поміж середнього медичного персоналу ходили чутки, що будуть знищувати хворих, але від лікарів такої інформації не поступало. У листопаді місяці 1941 р. прийшла на зміну, побачила, що лікарка Норейко та медсестра Горбатенко роблять хворим ін’єкції: «Коли я запитала, що їм вводять, то лікарка мені відповіла, що стрихнін.» Всього ін’єкції було зроблено 60 пацієнткам, біля двох годин вони билися у судомах. Від ін’єкцій померло 29 осіб, інші ж вижили. Після смерті пацієнток лікарка Норейко наказала А. Г. Яценко винести із приміщення трупи. За три дні у 4- му відділенні було вбито більше 40 пацієнток. Так, як пацієнти надзвичайно страждали, та довго не помирали, було прийнято рішення вводити морфій, інсулін, арсен. Лікар Авсюкевич запропонувала вводити по 25 гр. нашатирного спирту від чого смерть наступала миттєво. Коли всі пацієнти були знищенні відділення ліквідували, а працівників звільнили, не виключенням стала і Г. Я. Яценко. У ході слідства на очній ставці буфетниця психіатричної лікарні показала, що особисто бачила, як А.Г. Яценко робила хворим ін’єкції. На що А. Г. Яценко заявила, що такого випадку не пам’ятає, а участі у знищенні хворих по 4-му жіночому відділені не приймала.
У січні 1942 р. лікарка Максюта запросила її на роботу до 3 –го жіночого відділення. Не дивлячись на те, що вона знала чим займаються на той час у лікарні прийняла пропозицію. На допитах повідомила, що існувало розпорядження першими знищувати хворих єврейської національності. У 3-му жіночому відділені було три єврейки, які першочергово підлягали знищенню. І вона разом із лікаркою Письменною замість однієї з єврейок на прізвище Надель підмінили пацієнткою німкенею (мі ж рядків цей акт розглядається, як форма пасивного ідеологічного опору) за свідченнями А. Г. Яценко ін’єкції цим трьом жінкам робив лікар Бєлкін. Єврейки померли відразу, а німка залишилася живою. Лікарка Письменна злякалася, що їхній вчинок можуть розкрити і наказала А. Г. Яценко ввести німкені ще 5 гр. морфію через що та й померла.
На судовому процесі частина свідків говорили, що бачили, як підсудна вводила хворим ін’єкції рідиною жовтого кольору. Інші ж свідки заявили, що такого не було. На процесі А. Г. Яценко винною себе не визнала. Зізналася лише у тому, що робила заспокійливу ін’єкцію морфію «одній німкені». Суд виніс вирок 15 років каторжних робіт, позбавлення громадянських прав строком на 5 – ть років і конфіскацію майна. Підсудна була відправлена відбувати покарання до Воркуттабу МВС. Табір знаходився в районі м. Воркута спеціалізувався на видобутку вугілля та шахтному будівництві.
У 1955 р. за протестом поданим військовим прокурором Київського військового округу Яценко А. Г. була визнана такою, що засуджена незаконно. Причиною такого висновку став факт невизнання підсудною себе винною, покази свідків, які стверджували, що вона не знищувала хворих та покази директора лікарні В. В. Гончарова який показував, що для знищення хворих середній медичний персонал не залучався.