Альберт Венгер
Дніпровський національний університет
імені Олеся Гончара
БЕЗБОРОННІ ЖЕРТВИ НАЦИЗМУ: ДОЛЯ ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ НА ОКУПОВАНИХ НАЦИСТАМИ ТЕРИТОРІЯХ (ДОСВІД ВЕРХІВЦЕВСЬКОГО БУДИНКУ ІНВАЛІДІВ НА ТЕРИТОРІЇ РЕЙХСКОМІСАРІАТУ УКРАЇНА)[1]
Обґрунтування проблеми. Вивчення істориками долі людей з особливими потребами в роки нацистської окупації розпочалося відразу після звільнення. Так, у 1948 р. було захищено кандидатську дисертацію Т. Халеппо, присвячену знищенню мирного населення й військовополонених. Автор був науковим співробітником Комісії з історії Великої Вітчизняної війни АН УРСР. Роботу було написано «по гарячих слідах», в її основу покладено матеріали Надзвичайної державної комісії. У ній поміж інших жертв нацистського окупаційного режиму згадуються і люди з інвалідністю. Достоїнством дисертації є багатий фактичний матеріал [6]. У наступні десятиліття повноцінне дослідження окресленої тематики фактично було неможливим. Це пояснюється тим, що більшість джерел зберігалися в архівах КДБ і були засекреченими, тож історики та краєзнавці не мали до них доступу. Умови досліджень почали змінюватися на початку ХХІ ст., коли в Україні відкрилися архіви колишнього КДБ. Усе це стимулювало цілу хвилю одноосібних та колективних наукових проєктів. Важливо, що дослідники почали займатися археографічною практикою. Так, у 2018 р. було опубліковано збірник документів «Насильство над цивільним населенням України. Документи спецслужб. 1941–1944 рр.» [3]. Один з останніх масштабних міжнародних дослідних проєктів присвячений долі психічнохворих та утриманців будинків інвалідів у часи панування нацизму. Проєкт об’єднав дослідників з Німеччини та України. Його результатом стала публікація чергового видання журналу «Україна модерна» під назвою «Непотрібні люди»: злочин, суд, (не) пам’ять [4]. У цьому номері дослідження Т. Пентер [7], Д. Мєшкова [2], А. Усача і А. Джулай [5] присвячені локальним випадкам централізованого знищення утриманців будинків інвалідів на окупованих нацистами територіях. Дослідникам вдалося простежити механізм реалізації подібних злочинів та визначати причину знищення – брак провізії для німецької армії.
Термінологічний коментар, джерела, завдання дослідження. У сучасній історіографії до кінця не усталилося поняття, яке б позначало таку категорію жертв нацистів, як люди з інвалідністю та психічнохворі. На наше переконання, поняття, що більш точно відображає відносини цих груп з окупаційною владою, є саме «безборонна жертва» – у розумінні «жертви насилля, які фізично неспроможні себе оборонити». Адже на відміну від інших груп – жертв нацизму (євреїв, ромів, гомосексуалістів), люди з інвалідністю, психічнохворі майже не мали шансів захистити себе, адже складно втекти від смертельної небезпеки, якщо ти прикутий до ліжка або не розумієш, що довкола відбувається. У цій публікації розглянемо складний досвід перебування в окупації співробітників та утриманців будинку інвалідів No 3 біля м. Верхівцевого генеральної округи Дніпропетровськ, Рейх комісаріату Україна.Джерелом дослідження є архівно-кримінальна справа засуджених директора будинку інвалідів Кротенка С. та бухгалтера Сурвна І. [1]. Справа складається з матеріалів допитів звинувачених, висновків судово-медичної експертизи, показів свідків, показів жертв, протоколів судового процесу.
Виклад результатів дослідження. Будинок інвалідів No 3 розташований у живописному місці степової України. Над заплавною терасою однієї з пересихаючих степових річок, що півмісяцем огортає його територію, створюючи природний бар’єр. Інша частина примикає до степу і губиться в небокраї. До встановлення радянської влади на цій території розміщувався маєток одного з поміщиків. Окрім ландшафтної естетики, географія дає змогу займатися сільським господарством: тваринництвом, городництвом та ін. У 1930–1940-х рр. керівництво будинку повноцінно використовувало всі ці переваги. Окрім житлових приміщень для економічних потреб, було зведено й господарські. Фактично будинок був на самозабезпеченні, адже частина з його утриманців мали фізичну змогу працювати на сільськогосподарських роботах, а отриману продукцію споживали та реалізовували.
Більшість утриманців були людьми з набутою інвалідністю, як правило, після травм. З моменту розгортання індустріалізації Дніпропетровщина перетворилася на величезний будівельний майданчик, на якому зводилися сотні промислових об’єктів. Рівень безпеки праці був низьким, як результат – частина робітників отримували травми, після яких не могли повернутися до звичайної трудової діяльності. У такому випадку їх чекало декілька можливих сценаріїв – утримання в родині або ж утримання за рахунок держави в будинку інвалідів.Мешкали утриманці у глинобитних приміщеннях, у яких їх розподіляли відповідно до фізичного стану. Ті, хто мали задовільний фізичний стан, мешкали окремо від тих, хто не мав можливості самостійно пересуватися.На час приходу німців у 1941 р. в будинку перебувало 156 утриманців та 42 працівники. Скоріш за все, цей будинок був одним з кращих в області за рівнем забезпечення. Адже через декілька місяців окупації до нього почали переводити утриманців з більш дрібних будинків інвалідів Дніпропетровщини. Так, у жовтні 1941 р. з Адамівського будинку інвалідів було переведено 34 особи, а в серпні 1942 р. з Верхньодніпровського будинку інвалідів було переведено від 60 до 80 людей. У серпні 1943 р. із Барвінківського будинку інвалідів перевели ще 27 утриманців. Окрім централізованого поповнення будинку, до нього можна було потрапити індивідуально, звернувшись з відповідним клопотанням до керівництва. За роки окупації через цей канал потрапило 10 осіб [1, арк. 24].У 1941 р. після початку Німецько-радянської війни розпочалася нова хвиля притоку утриманців, більшість із них були колишніми червоноармійцями, які стали інвалідами в місцевих боях з німецькою армією, що наступала.
«Зайві їдаки». З початку окупації життя утриманців особливо не змінилося. Першою ластівкою стала заміна керівництва, на чолі будинку став колишній завгосп Сергій Кротенко. З матеріалів слідства відомо, шо народився він у 1895 р. До революції разом з батьком вів невелике сільське господарство, яке було збережене в роки революції та існувало в часи НЕП. У 1932 р. за невиконання твердого податку і контрреволюційну агітацію Кротенка засудили на 10 років позбавлення волі, покарання відбував у Карелії. Члени родини, що залишилися в Україні, померли в роки Голодомору [1, арк. 19–19 зв.]. У довідці, що засвідчувала його призначення на посаду директора, зазначалося: «Гр. Кротенку доручаю повністю розпоряджатися господарством будинку інвалідів. Гр. Кротенко цілком і повністю розпоряджається усім господарством і відповідає за стан інвалідів» [1, арк. 17]. Віддаленість будинку інвалідів від сусідніх населених пунктів на початку окупації відіграла позитивну роль, адже під час наступу німецьких військ і встановлення окупаційної адміністрації він на деякий час опинився поза їхньою увагою. Це дозволило зберегти запаси продуктів харчування та худобу. У табл. 1 і 2 зазначено запаси продукції, що в роки окупації зберігалися в коморах та погребах будинку. Але, як показала практика, наявність запасів харчів не стала гарантією ситого життя утриманців. Після того, як нова влада остаточно закріпилася, будинок потрапив до їхнього поля зору. Перше, що здійснила окупаційна влада, це переглянула норми харчування. Ідея «зайвих їдаків», що культивувалася в нацистській Німеччині у 1930-х рр., знаходила своє втілення і на окупованих територіях. Верхньодніпровським продо вольчим відділом було встановлено нові норми харчування для кожного утриманця на місяць: борошно – 3 750 г, олія – 150 г, крупа – 2 000 г. [1, арк. 2 зв.]. Тут варто додати, що на відміну від інших подібних закладів, які отримували провізію централізовано з рук окупаційних органів, цей будинок перебував на харчовому самозабезпеченні – уся їжа була в його коморах, погребах, стайнях. Отже, контроль за дотриманням введених норм харчування покладався виключно на керівництво закладу. Голодні утриманці просили, щоб їм зварили суп з кукурудзи, якою, до слова, у той час годували свиней. Але їх прохання так і не задовольнили, прирікши пацієнтів на муки голоду [1, арк. 93].Під час слідства утриманці відзначали, що із запровадженням нових норм харчування їх фізичний стан катастрофічно погіршився. Норма видачі хліба спочатку знизилася до 300 г, згодом – до 200 і зрештою – до 150 г. Був час, коли хліб не видавали: 14 вересня – 23 жовтня 1943 р. хліб було вилучено з раціону утриманців. Крім того, хліб пекли із сурогатного борошна грубого помолу. Окрім хліба, калорійність катастрофічно зменшилася й у перших стравах: супи та борщ, які готували без жирів, фактично виглядали як овочева юшка з мерзлої картоплі та прілого пшона. Загальнодобовий калораж на утриманця складав 600–800 од. Фактичне голодування утриманців відбувалося на тлі того, що в коморах будинку інвалідів були запаси провізії [1, арк. 241].
Кому окупація – «мати рідна»? В умовах окупації директор будинку пере-творився на фактичного розпорядника життя утриманців. Віддаленість закладу від населених пунктів дозволяла йому та наближеним до нього особам встановлювати власні порядки й самовільно розпоряджатися майном. Для утримання своїх позицій частину продуктів харчування директор як хабар роздавав районному військовому та цивільному керівництву. Зокрема з матеріалів слідства відомо, що на хабарі пішло 4 свині; частину провізії будинку інвалідів Кротенко здавав у тамтешні магазини, а отримувану виручку забирав собі [1, арк. 26 зв.]. Певна частина продуктів ішла на потреби німецької армії [1, арк. 82 зв.]. Тут важливо пояснити, що за час окупації не було випадків, щоб комори та погреби будинку були порожніми!Окрім погіршення харчування, змінилося й ставлення керівників та частини співробітників до утриманців, які поступово перетворювалися на полонених: їх обмежили у пересуванні, жорстко регламентували розпорядок дня, незгідних фізично карали. Тих, хто порушував установлений директором порядок, били та на декілька днів замикали в окремій кімнаті – карцері. Хоча на допитах Кротенко стверджував, що в будинку карцера не було, а невелика кімната, до якої замикали утриманців-провинників, використовувалася для миття посуду. Але те, що цю кімнату називали «посудомийка», а не карцер, суті не змінювало.Головним табу для утриманців було ходіння до сусідніх сіл. Цю заборону дирекція ввела невдовзі після окупації. Через брак їж, ті з утриманців, хто мали можливість рухатися, йшли по селах і вимінювали свої особисті речі на хліб [1, арк. 92]. Керівництво будинку відразу ж побачило в цьому небезпеку – репутаційні втрати. Адже утриманці розповідали селянам, що в господарстві будинку повні комори, є корови, свині, бджоли, а їх тримають упроголодь. З іншого боку, керівництво побачило в цьому можливості для збагачення. Адже для чого утриманцям вимінювати цінні речі на їжу в селян, якщо ці обміни можна робити з директором та наближеними до нього особами прямо на території будинку, не відходячи від його комор та погребів. На допитах директор Кротенко свідчив: «…Влітку 1942 р., точно не пам’ятаю якого числа та місяця, із села Бороковка прийшла інвалідка, прізвище якої не знаю, і принесла зібраний у населення хліб, у той час комендант Демченко і санітарка Горб намагали ся відібрати той хліб, але вчинила (жінка з інвалідністю – А. В.) опір, саме тоді комендант Демченко і санітарка Горб застосували фізичну силу і забрали хліб, а потім посадили в цю кімнату, яку інваліди називали «карцером». Коли її вели до так званого карцера, санітарка Горб її тяжко побила, після чого на її тілі були чорні плями…» [1, арк. 26 зв.]. Запровадивши жорстку політику «зачинених воріт», Кротенко та бухгалтер Сурін розпочали бартерні відносини з тими утриманцями, що мали цінні речі. Так, директор отримав від утриманки будинку Чорнобаєвої за пуд борошна та два відра картоплі (усе з комори та погребу будинку інвалідів!) такі речі: 6 метрів матерії, 4 пари панчіх, одну жіночу сорочку. Прикметно, що жіночі речі «купував» не сам директор, а його дружина [1, арк. 26].Від утриманця Якиманського за додаткові 300 г хліба Кротенко отримав зимове суконне пальто з каракулевим коміром. У результаті цієї політики утриманці, які мали особисті цінні речі, на деякий час покращували своє харчування [1, арк. 87–92, 93–94, 102–105, 106–107, 132–134].Дегуманізація спостерігалася й у ставленні працівників будинку до утриманців. Особливо це проявлялось у частому рукоприкладстві, яке в умовах безкарності почали собі дозволяти працівники. Взимку 1942 р. завгосп Єсауленко побив утриманця Лободу, який, страждаючи від голоду, взяв декілька качанів кукурудзи. Сам директор теж піднімав руку на пацієнтів. Так, коли утриманець Красільніков поскаржився, що санітарки відмовилися видати чисту білизну, то директор жорстоко його побив [1, арк. 93–93, 100, 128–130].Політика «зачинених воріт», недостатні норми харчування дали свої результати, за час окупації 130–140 людей померли з голоду.
Голокост у будинку інвалідів No 3. На початку листопада 1941 р. керівництво будинку на вимоги окупаційної влади склало список 18 утриманців-євреїв. На початку листопада до будинку прибули представники жандармерії, директор Кротенко влаштував їм екскурсію, вказавши персонально на кожного з євреїв, що були в списку. Під час цього візиту жандарми жорстоко побили вказаних осіб і фактично пограбували їх. Про цей візит жандармів на допитах директор Кротенко свідчив: «У жовтні 1941 р., коли я був директором будинку інвалідів No 3, точно не пам’ятаю, якого числа, до нас у будинок інвалідів приїхало із жандармерії чотири чоловіки, з них двоє в німецькій формі підійшли до мене і запропонували, щоб я їх відвів у корпус, де перебували інваліди-євреї. Я це і зробив, повів їх до 5-ї палати другого корпусу, там було два євреї, один на прізвище Арнопольський, а іншого не знаю, одночасно в тій же палаті перебував німець-інвалід на прізвище Кобер. Коли вони лише ввійшли зі мною до палати, один жандарм побачив лежачого в кутку на ліжку інваліда за національністю єврея. Він вказав на нього пальцем і запитав: «Ти юде?». На це інвалід Арнопольський відповів: «Да, я єврей». У цей час інвалід-німець покликав жандарма до себе, а інший жандарм підійшов до ліжка Арнопольського і витягнув з під його голови подушку, потім хотів забрати і ковдру, але я сказав йому, що усі ці речі належать будинку інвалідів, і він зразу їх кинув, взяв тютюн, що лежав під подушкою, і підійшов до другого ліжка на якому лежав інвалід-єврей, прізвище якого я не знаю. Взяв його за плече і почав штовхати одночасно запитуючи «Ти жид?». Через те, що інвалід був глухий, він нічого не відповів жандарму. У цей час жандарм запитав у мене: «Це жид?», на що я відповів: «Так». Жандарм поцікавився, де його речі, я на це відповів, що жодних особистих речей у нього немає. У цей момент до палати ввійшла санітарка Кременчугська Ганна і щось сказала жандарму на вухо, потім вони разом пішли до 4-ї палати де перебували жінки-єврейки. Пройшло приблизно хвилин 10-15, я зайшов до четвертої палати. Коли зайшов туди, то поміж інвалідів був сильний шум, побачив, що на підлозі біля ліжка лежала інвалідка-єврейка Златопольська, її скинув з ліжка жандарм. Посеред палати на розстеленій ковдрі на купі лежали відібрані особисті речі євреїв: подушки, ковдри, сукні та інші речі, усі ці речі жандарм забрав із собою» [1, арк. 28–28 зв.]. Після цього візиту директору наказали переселити євреїв із загальних палат, де вони мешкали разом з іншими утриманцями, до окремих, створивши своєрідне гетто. Після того, як євреїв переселили в окремі палати, їм урізали і без того невелику норму їжі. Через декілька днів директор дав розпорядження звести євреїв в одну велику палату корпусу No 3, де перебували утриманці, які були нездатні пересуватися. Близько двох тижнів усі разом на правах бранців вони перебували в одному приміщенні, яке майже не опалювалося, позбавлені елементарних умов гігієни, медичної допомоги та фактично без їжі. 28 листопада 1941 р. до будинку інвалідів прибули німецькі карателі і дали розпорядження робітникам вирити яму. Санітарам наказали вивести з бараку євреїв із зібраними речами. До барака підвезли транспорт, ди ректор та інші співробітники закидали на гарбу майже голих інвалідів, більшість з яких були фізично виснажені настільки, що не могли чинити елементарного опору. У той день на дворі стояв мороз, і приречені на смерть інваліди-євреї голосили від болю та холоду. Лише четверо інвалідів-євреїв мали сили йти, їх гнали за гарбою, супроводжуючи останній шлях ударами прикладів. Коли приречених пригнали до ями, то 15 людей розстріляли, а троє кинули в яму живцем [1, арк. 87–89, 98–100, 102–105, 119, 121–125, 149–150]. Після страти єврейських утриманців у книзі обліку відмітили як померлих, а в книзі наказів зробили запис: «Вибули в один день» [1, арк. 29].
«Нами вчиняють, а вами місити будуть…» Після знищення євреїв керівники лікарні на вимогу влади склали список комсомольців та співчуваючих радянській владі. Його було передано до поліції. Осіб, що потрапили до списку, так само, як євреїв, зігнали до однієї палати і тримали під наглядом. Усіх їх викликали на допити до місцевої поліції. Зігнані до ізолятора утриманці були переконані, що їх чекатиме та сама доля, що і євреїв, тому ті, хто мав фізичні можливості пересуватися, втекли з будинку [1, арк. 61, 93–94, 111].У червні 1942 р. на вимогу поліції керівники будинку склали черговий список. На цей раз до нього включили колишніх радянських солдат.Внесених до списку інвалідів викликали до жандармерії, де жорстоко побили. Після допитів двох утриманців заарештували, одного забрали з будинку під приводом відправки на роботу до Німеччини, його подальша доля невідома [1, арк. 56–58, 131–137].
Слідство, суд, покарання. Після того, як територія Дніпропетровщини була звільнена, старший оперуповноважений контррозвідки «СМЕРШ» Петросян 31 грудня 1943 р. розпочав слідство у справі загибелі утриманців будинку інвалідів. Головним обвинувачуваним у справі був колишній директор С. Кротенко та бухгалтер І. Сурін. Слідство провело в підозрюваних та родичів Кротенка обшук. У результаті в Кротенка та його родичів було виявлено рухоме та нерухоме майно, що належало будинку інвалідів: корови, свині, зерно кукурудзи (1 тонна), особисті речі інвалідів: зимове пальто – 1; светри – 3; майки – 4; фуфайка – 1; емальована каструля – 1; емальовані тази – 2; мило – 22; корови – 2; свині – 3 [1, арк. 5–14].1–2 березня 1944 р. на території будинку інвалідів воєнний трибунал 17-ї повітряної армії провів відкрите судове засідання над звинувачуваними Кротенком С. та Суріним І. На засіданні були присутні утриманці будинку, його співробітники та мешканці навколишніх сіл. Суд постановив Кротенка С. розстріляти, а його майно конфіскувати. Суріна І. позбавити волі строком на 10 років з відбуванням покарання у виправних таборах, з позбавленням громадянських прав на 5 років, а майно конфіскувати. Своє покарання Сурін відбував у м. Печори, а в 1953 р. був достроково звільнений і повернувся у Верхівцеве, де про-довжував мешкати. У 1963 р. він подав скаргу з вимогою переглянути справу. Після перегляду справи у задоволені скарги відмовили, вирок залишили без змін. Під час перегляду справи, відповідно до закону України про реабілітацію жертв політичних репресій, у 1995 р. вирок залишили без змін.
Висновок. Отже, досвід життя в окупації утриманців та співробітників будинку інвалідів No 3 має свої особливості. Утриманці будинку, окрім євреїв, не стали жертвами централізованих вбивств, спровокованих розпорядженням окупаційної адміністрації. Основна причина смертності більшості утриманців – голод, якого можна було б уникнути, якби адміністрація не перетворила людей на заручників та не збагачувалася за їхній рахунок. На момент звільнення території району від нацистів у його стінах перебували 161 утриманець.Цей будинок існує й дотепер. Хоча він дещо змінив профіль, і зараз у ньому мешкають люди з особливими потребами. Як і багато десятиліть тому, на його території існує підсобне господарство: худоба, птиця, пасіка, земля – з чого частково харчуються утриманці. До літа 2021 р. нічого не нагадувало про трагічні події, що розгорнулися на його території в роки окупації. І лише зусиллями операційного директора Об’єднаної єврейської громади України Віталія Камозіна розпочалися роботи з локалізації місць розстрілу єврейських утриманців. Для цього було здійснено декілька пошукових експедицій, до яких експертом долучили автора цієї статті. Пошук відбувався на основі віднайдених нами матеріалів архівнокримінальної справи Кротенка С. та Суріна І., в результаті було приблизно визначено місце поховання жертв Голокосту. Точну локалізацію не вдалося зробити, оскільки територія заросла високими чагарниками. На вказаному місці встановлено та урочисто відкрито пам’ятний знак. Сподіваємося, що найближчим часом так само будуть вшановані й ті утриманці, які були заморені голодом та нелюдськими умовами життя.
Продуктові запаси будинку інвалідів в час окупації [1, арк. 24зв].
Назва продукту | 1941 р. (в тонах) | 1942 р. ( в тонах) | 1943 р. (в тонах) |
Пшениця | 16 | 3 | 2,6 |
Просо | 2 | 4 | 7 |
Ячмінь | 12 | 16 | 30 |
Овес | 4 | 14 | 10 |
Картопля | 6 | 16 | |
Капуста | 4 | 4 | 5 |
Буряк | 3 | 2 | |
морква | 1 | ||
Томати | 5 | ||
Огірки | 3 |
Господарство будинку інвалідів [1, арк. 24зв]
Кількість худоби | До 1941 р. | За часів окупації | |
Корови | 10 | 12 | |
Бики | 1 | 1 | |
Телята | 60 | 9 | |
Коні | 7 | 10 | |
Свині | 30 | 33 | |
Земля | 127 га | 127 га |
Бібліографічні посилання
1. Архів СБУ в Дніпропетровській області. Справа по звинуваченню Суріна І. А., Кротенка С. С. No 29000.
2. Мєшков Д. Масова акція знищення інвалідів та психічнохворих в с. Орлово в грудні 1941 р.: спроба реконструкції та контекстуалізації подій. Україна мо-дерна. Число 28. 2020. С. 110–129.
3. Насильство над цивільним населенням України. Документи спецслужб. 1941–1944 / ред. кол.: Г. Боряк та ін. Київ, 2018. 752 с.
4. Україна модерна. Число 28. Харків; Львів, 2020. 507 с.
5. Усач А., Джулай Д. Масові вбивства людей з інвалідністю в Райхскомісаріяті Україна, весна 1943 року: приклади будинків інвалідів у Бакаївці та Кривчику. Україна модерна. Число 28. 2020. С. 185–213.
6. Халеппо Т. Массовое истребление немецко-фашистскими захватчиками мирного населения и военнопленных на временно оккупированной территории Украины. Рукопись диссертации на соискание научной степени кандидата исторических наук. Киев. 1948. 216 с.
7. Penter Т. Child victims and female perpetrators: Dealing with the Nazi-murder of disabled children in the post-war Soviet Union. Україна модерна. Число 28. 2020. С. 168–189.
Стаття вперше опублікована в журналі: Сучасні дослідження з німецької історії. Дніпро. 2022. С. 111-118.
[1] Дослідження виконане за фінансової підтримки Фонду Центральноєвропейського університету в Будапешті (CEUBPF). Тези, викладені тут, репрезентують ідеї автора і не обов’язково відображають погляди CEUBPF.
В результаті експедиції до Ігренської лікарні у січні 2023 р. Альбертом Венгером було виявлено унікальні фотоматеріали вигляду лікарні після відступу окупаційних військ:












